Вчера, подходя к остановке, ещё издалека увидела на ней "новеньких". Первым в поле зрения вынырнул малыш лет двух, в коляске. И даже не он сам. Внимание привлекла его маленькая голая ручка, которой её хозяин задумчиво теребил голубую шапочку. Ребенок без варежек в ТАКОЙ МОРОЗ там ЯВНО без мамы, подумала себе я. И действительно, через несколько метров за углом остановки нашелся папа. И еще один малыш. Не намного старше первого. В такой же голубой шапочке. Он молча стоял возле папы и высматривал автобус. Иногда что-то спрашивал. Папа наклонялся, отвечал... И снова устанавливалась эта общесемейная тишина ожидания. Я ее поддержала под мысли удивления этим непривычным для меня спокойствием и уверенностью. Какое-то олицетворение психического здоровья, единства и семейных ценностей. То, что замечаю здесь часто. И хотела бы видеть на своей Родине. Вчора, здалеку на зупинці побачила "новачків". Першим в поле зору виринув малюк рочків двох у візку. І навіть не він сам. Увагу привернула його маленька оголена (у неабиякий тутешній мороз) ручка, якою її хазяїн замислено мацав блакитну шапочку. Дитина без рукавичок там ЯВНО без мами, подумала собі я. І дійсно, через декілька метрів за рогом зупинки знайшовся тато. І ЩЕ один малюк. Не набагато старший від першого. У такій же самій блакитній шапочці. Він мовчки стояв біля тата і видивлявся автобус. Іноді щось запитував. Тато нахилявся, відповідав... І знову продовжувалась ця загальнородинна тиша очікування. Я її підтримала під думки здивування цим незвичним для мене спокоєм та впевненістю. Якимось уособленням психічного здоров'я, єдності і родинних цінностей. Те, що помічаю тут часто. І хотіла б бачити на своїй Батьківщині.