Гудименко. Харизма. І віра в нашу перемогу.
Люблю Гудименко.
Харизматичный лидер. Такий, як треба))
Пусть бы выжил, реабилитировался и снова повёл за собой.
На подъём-переворот))
Незламність, сила духа заряжает.
Интервью после ранения.
[...]-Повертаємось у найдраматичніший момент, коли прилітає міна.
- Так, нас там було десь 15, так мені здалось. І після цього ознаки життя подали десь 4. Неправильно було там скупчуватись. Але так сталось.
А мене ще на виїзд підняли терміново. "Ти ж п"здоріз любиш, поїдеш?". "Звісно, поїду. Це ж неприємності, вони ж чекають". І я чи не вперше забув тактичні окуляри. Підривається міна, я розумію, що отримую ляпас по обличчю своєю ж рукою, але більше нічого не розумію, бо нічого не бачу – очі запорошило землею. До речі, дякую українській корупції, якби там був асфальт, то очей би не було. А так – просто запорошило очі. Я розумію, що я поранений, що мені боляче, але де я саме – не розумію.
Поки я продер очі, я побачив, що біжить хлопець з моєї роти – Сірко. Я махаю йому рукою. Сірко – неймовірний красунчик, добіг, тягне мене, десь протягнув 10 метрів і розуміє, що він мене тягне повз тіло свого мертвого старшого брата. І він кричить і тягне, кричить і тягне.
Сірко врятував мені життя. Мене посікло по діагоналі, в мене не працювала одна рука і одна нога. Я навіть повзти не міг. Плече розірване, осколкові поранення. Сірко мене дотягнув, потім нас спакували в автобус Т-4. Це наскільки я пригадую. Я ще не проводив дослідження, як це було. І от течик виїжджає за край села і влітає у величезну воронку. Розміром із сам течик. Усе. Уже ніхто нікуди не їде. А над нами "Орлан" висить чи ще якийсь коптер. І вони бачать, що машина заглохла, нерухома мішень. І починають вести обстріл вже по мікроавтобусу.
Я лежу, мене поклали в багажник, бо нога не згинається. На мене випадає скло. Я дуже цьому радію, бо дихати стає легше. І ми чуємо, як тут упало, тут упало. Просто п"здець. І ми лежимо і переговорюємось, що добре було б, якби швидко прилетіло – і все. Щоб не горіти. А так, щоб раз – і темрява. Але лежимо, дивимось, як нові дірочки з’являються. І тут прилітає наш пікап, здається, це ще той, що партія передала. Такий японець. Нас перекидають в пікап і як тільки він виїжджає, в пікап прилітає танковий снаряд і розносить переднє колесо. Ну, щоб життя не здавалось легким.
І от пікап зі швидкістю 15 кілометрів на годину починає нас кудись везти. Далі я вже не чітко пам’ятаю, але ми доїхали. І це вже диво. Коли до нас нарешті дістався медик і вколов мені якесь знеболювальне, наклав пов’язку, я зрозумів, що я не помру. Це було дуже приємне почуття, я почав жартувати якісь тупезні жарти. Я це пам’ятаю. Судячи з усього, жартував я забагато, бо в рот мені запхнули ШВЛ. А коли довезли до харківської лікарні, я вимагав увімкнути Prodigy в операційній. На радощах, що я таки живий. Бо не всі з наших доїхали. У Харкові мене стабілізували, а потім перевезли до Києва. Источник.
И видео пусть здесь тоже будут.
CNN interview.
Харизматичный лидер. Такий, як треба))
Пусть бы выжил, реабилитировался и снова повёл за собой.
На подъём-переворот))
Незламність, сила духа заряжает.
Интервью после ранения.
[...]-Повертаємось у найдраматичніший момент, коли прилітає міна.
- Так, нас там було десь 15, так мені здалось. І після цього ознаки життя подали десь 4. Неправильно було там скупчуватись. Але так сталось.
А мене ще на виїзд підняли терміново. "Ти ж п"здоріз любиш, поїдеш?". "Звісно, поїду. Це ж неприємності, вони ж чекають". І я чи не вперше забув тактичні окуляри. Підривається міна, я розумію, що отримую ляпас по обличчю своєю ж рукою, але більше нічого не розумію, бо нічого не бачу – очі запорошило землею. До речі, дякую українській корупції, якби там був асфальт, то очей би не було. А так – просто запорошило очі. Я розумію, що я поранений, що мені боляче, але де я саме – не розумію.
Поки я продер очі, я побачив, що біжить хлопець з моєї роти – Сірко. Я махаю йому рукою. Сірко – неймовірний красунчик, добіг, тягне мене, десь протягнув 10 метрів і розуміє, що він мене тягне повз тіло свого мертвого старшого брата. І він кричить і тягне, кричить і тягне.
Сірко врятував мені життя. Мене посікло по діагоналі, в мене не працювала одна рука і одна нога. Я навіть повзти не міг. Плече розірване, осколкові поранення. Сірко мене дотягнув, потім нас спакували в автобус Т-4. Це наскільки я пригадую. Я ще не проводив дослідження, як це було. І от течик виїжджає за край села і влітає у величезну воронку. Розміром із сам течик. Усе. Уже ніхто нікуди не їде. А над нами "Орлан" висить чи ще якийсь коптер. І вони бачать, що машина заглохла, нерухома мішень. І починають вести обстріл вже по мікроавтобусу.
Я лежу, мене поклали в багажник, бо нога не згинається. На мене випадає скло. Я дуже цьому радію, бо дихати стає легше. І ми чуємо, як тут упало, тут упало. Просто п"здець. І ми лежимо і переговорюємось, що добре було б, якби швидко прилетіло – і все. Щоб не горіти. А так, щоб раз – і темрява. Але лежимо, дивимось, як нові дірочки з’являються. І тут прилітає наш пікап, здається, це ще той, що партія передала. Такий японець. Нас перекидають в пікап і як тільки він виїжджає, в пікап прилітає танковий снаряд і розносить переднє колесо. Ну, щоб життя не здавалось легким.
І от пікап зі швидкістю 15 кілометрів на годину починає нас кудись везти. Далі я вже не чітко пам’ятаю, але ми доїхали. І це вже диво. Коли до нас нарешті дістався медик і вколов мені якесь знеболювальне, наклав пов’язку, я зрозумів, що я не помру. Це було дуже приємне почуття, я почав жартувати якісь тупезні жарти. Я це пам’ятаю. Судячи з усього, жартував я забагато, бо в рот мені запхнули ШВЛ. А коли довезли до харківської лікарні, я вимагав увімкнути Prodigy в операційній. На радощах, що я таки живий. Бо не всі з наших доїхали. У Харкові мене стабілізували, а потім перевезли до Києва. Источник.
И видео пусть здесь тоже будут.
CNN interview.